Солдат з Олевської громади, який пораненим 4 доби обороняв опорний пункт, отримав найвищу державну нагороду

1 жовтня 2025 року старший солдат 115-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Сергій Гончар із Олевської громади отримав найвищу державну нагороду — орден “Золота Зірка” Героя України. Нагороду воїнові вручив президент України Володимир Зеленський. Сергій брав участь в боях на Харківщині та Луганщині. У грудні 2024 року у стрілецьких боях воїн знищив понад 40 російських військових. Попри численні травми та поранення, Сергій продовжував відбивати атаки російської армії. Упродовж чотирьох днів воїн, маючи поранення грудної клітки, сам обороняв опорний пункт. Допомогу тоді отримував лише від підрозділів вогневої підтримки, безпілотних авіаційних комплексів і мінометних розрахунків.

Нині Сергій Гончар перебуває у резерві та проходить тривалу реабілітацію після поранень. Журналісти Суспільного поспілкувалися з рідними та знайомими воїна, які розповіли про його життєвий та бойовий шлях.

Хотів бути електриком, а став пічником

В родині Володимира та Віри Гончарів виховували чотирьох дітей. Сергій — найстарший. Народився у місті Тинда Амурської області в Росії у 1987 році. Після повернення родини в Україну закінчив 9 класів Олевського ліцею №3 і здобув в Олевському професійному ліцеї професію муляра, пічника, тесляра.

“У 1985-му році ми з другом поїхали з Олевська на будівництво БАМу. Потім я одружився і привіз туди дружину — вона родом із Брянська. Там, у Тинді, у 1987 році і народився Сергій. У 1992 році, як Україна здобула незалежність, я повернувся додому. Сергій пішов в садочок, а потім в третю школу. З дитинства Сергій ріс працьовитим, любив щось робити своїми руками. Мав великий інтерес до техніки: не встигну капота машини своєї відкрити, а його голова вже там. Після 9 класу Сергій захотів вчитися у професійно-технічному училищі на електрика. Але я йому сказав, що один електрик в сім’ї вже є, то він пішов на пічника. Першу грубку зробив вдома із сусідом, а другу — вже сам. Ось так і вчився, і працював”, — розповів батько Героя України Володимир Гончар.

Студентське фото Сергія Гончара під час навчання в ПТУ. Фото надане Суспільному Житомир Любов’ю Гончар

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну застало Сергія в Києві, де він тоді працював — чоловік все покинув, повернувся в Олевськ і пішов у ТЦК. Про те, що син призвався, батьки не знали.

“Він нам подзвонив пізніше, як їх везли на Коростень. Потім його забрали на схід. Потрапив під Ізюм, у саме пекло, де й був поранений. Зараз проходить реабілітацію, лікується. Бачу, який він ослаблений, втратив здоров’я. Досі в ногах у нього осколки. Так, я радий за сина, за нагороду, але здоров’я він втратив”, — говорить Володимир Гончар.

Сергій Панченко, майстер виробничого навчання Олевського професійного ліцею, де Сергій Гончар навчався у 2002-2005 роках, згадує, що Сергій був старшим у групі і хлопці його слухали.

“Авторитетним був, толковим. Добре вчився. Мало таких хлопців: раз йому покажи, і він вже схоплює на ходу. Йому повторювати не треба. А ще запам’яталось мені, як він організував поїздку на Камінне село і Дідове озеро. Я йому допомагав”, — каже Сергій Панченко.

Сергій Панченко. Олевська громада, Житомирщина, 21 листопада 2025 року. Суспільне Житомир/Василь Чепік

Призвався добровільно, хоча в армії не служив

Дружина Сергія Любов Гончар розповіла Суспільному, що одружилися вони 20 років тому. Нині живуть у Варварівці Олевської громади, мають трьох дітей — 19-річного Даніїла, 17-річного Богдана та 8-річну Софійку.

Сергій Гончар з дружиною Любов’ю та трьома дітьми: Даніїлом, Богданом і Софією. Олевська громада, Житомирщина, 1 вересня 2025 року. Фото надане Суспільному Житомир Любов’ю Гончар

“Скільки я його знаю, він завжди по заробітках — в Росії, в Києві, на Буковелі. Будував і в Олевську. Він жодного дня не сидів вдома”, — говорить Любов.

Коли розпочалась війна Сергій призвався добровільно, хоча в армії не служив. 25 лютого 2022 року Сергій уже був в Олевському ТЦК.

Служив на посаді стрільця-оператора 2 стрілецької роти 143 окремого батальйону 115 окремої бригади Сил територіально оборони. Спочатку ніс службу на Житомирщині — у Коростені, на кордоні, а потім на сході — на Харківщині та Луганщині. Брав участь у боях під Ізюмом, де їх 143 батальйон прикомандирували до 3 штурмової бригади.

Сергій Гончар під час несення служби. Фото надане Суспільному Житомир Володимиром Гончаром

Сергій Гончар під час несення служби. Фото надане Суспільному Житомир Володимиром Гончаром

Попри поранення, сам обороняв опорний пункт

“Із того, що він розказував, запам’ятався вихід з позиції, де його поранило. Це було з 27 по 31 грудня 2024 року. Їх чотирьох відправили тримати позицію, яку вороги постійно обстрілювали. І газом труїли. Розповідав, що від газу сильно пекло і не можна було дихати. Маска не допомагала. Але витримав. А ще кидали фосфорні боєприпаси, від них не залишалося нічого — на тілах загиблих згорали навіть каски і бронежилети. У перший же день побратиму куля влучила в голову. Його поклали в землянку, Сергій його доглядав і навіть спав біля нього: було холодно, а він — теплий. Але вже на третю добу цей хлопець охолонув. Тоді Сергій вже залишався один — двох його побратимів окупанти теж вбили. Не було як підігріти їжу, закінчилась вода. Два дні жував суху мівіну. Тоді ж його поранило осколками з дрона в ногу, в груди та в легені. Він сам обробляв рани”, — сказала Любов Гончар.

За її словами, Сергій тоді 2 дні не виходив на зв’язок, а коли зв’язався по рації з іншими побратимами, ті були шоковані, бо вже й не сподівалися, що він живий. Сергій попросив води і боєприпасів — їх йому передали дроном. До Сергія надіслали 18-річного солдата, давши дозвіл на вихід з позиції. Вдвох вони рушили до іншої позиції.

“Йшов вже п’ятий день оборони. Хлопець підганяв: “Давай бігом, давай”. А Сергій йому каже: “Я не можу, ноги, мов ватні”. Тоді той його кинув і сам пішов вперед. Далі Сергій вже виходив сам. Довкола — ні куща, ні канави, лише тіла загиблих — і наші, і їхні. Він почув, що летить дрон, але сховатися не було де. Сил було мало, але йому якось вдалося підняти тіло мертвого солдата. Сергій розповів, що наклав на себе тіло і ось так лежав. В якусь мить подумав, що його, мабуть, засікли, оскільки по звуку дрон то піднімався вгору, то знову опускався вниз, наближаючись до Сергія. Отак він висів над ним довго. Сергій казав, що весь час молився так, як ніколи в житті, і навіть думав, що як виживе, то піде у віруючі. Слава Богу, той дрон відлетів. Лише тоді він відчув трупний запах і побачив, що солдат (яким Сергій прикрився — ред.) був без голови. Якось Сергій все ж дійшов. Впав вже біля наших хлопців і втратив свідомість”, — розповіла Любов Гончар.

1 січня 2025 року Сергія привезли в госпіталь, далі на нього чекало тривале лікування.

Нагорода

Указом Президента України Володимира Зеленського від 27 червня 2025 №427 Сергію Гончару за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові присвоєне звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”.

Сергій Гончар перед врученням нагороди. Фото надане Суспільному Житомир Любов’ю Гончар

“Вручав йому нагороду 1 жовтня у Києві особисто президент. Викликали ще раніше, влітку, та тоді він відмовився через стан здоров’я, бо ледь ходив, йому постійно погано було. З червня Сергій знаходиться в резерві. Він не може щось важке робити, хоча йому лише 38 років. Його підтримують хлопці-ветерани із Коростеня, приїжджають, як треба допомога, переживають. У нього є нагорода від президента “За оборону України”, відзнаки ветерана війни — особа з інвалідністю та учасник бойових дій, є нагороди його військових командирів за вірність присязі та захист Вітчизни”, — зазначила дружина Героя України.

Президент Зеленський вручив орден “Золота Зірка” Герою України Сергію Гончару. Київ, 1 жовтня 2025 року. Офіс президента України

Любов Гончар з донькою тримають нагороди Героя України Сергія Гончара. Олевська громада Житомирщина, 21 листопада 2025 року. Суспільне Житомир/Василь Чепік